Поезія 2012 - 13 р.

Поезія Світлани Гоч "На березі слова"



Літній фрагмент

 

Пасуться індики під брамою в траві,

Пасуться в дощ… і в сонце, і в погоду.

І не спішать ніде – о як вони праві!

І п’ють з трави смачну небесну воду.

 

Пасуться яблучка нестиглі на гілках,

До яблуні під пазуху сховались.

І яблуня стара – старий зелений птах –

Під небом спить. Ще скільки їй зосталось?

 

До осені, до снігу, до весни?

До сильного морозу, чи до бурі?

Спіть, яблучка. Хай сняться стиглі сни!

Хай сняться руки вам, дбайливі, добрі й мудрі.

 

Докапує з дощем остиглий день,

Волочить за плечем кудлату хмару.

Вже й індик полишив п’янку зелень –

Пішов у двір шукати свою пару.

 

22. 07. 2012.

 

***

 

                                                                                                         Світлій пам’яті мого вчителя,                                                                                                              професора В. Г. Матвіїшина

 

Мій учитель стояв вже за світом,

Він стояв із людьми і без них.

Він не встиг ще надихатись літом

Й попрощатись з весною не встиг.

 

У тривозі мовчало півсвіта,

На півслові застигли слова.

А душа вже в дорозі до Світла,

Там де вічно, всевічно жива.

 

Що життя? Це екзамен на вічність.

Скільки їх мій учитель пройшов!

Хто тепер ті екзамени злічить?

І найважчий за всі – на любов.

 

Він любив, усім серцем любив, мій учитель,

Все, що бачив, і всіх, кого знав.

Він не вмів не кохаючи жити,

Все найкраще він людям віддав.

 

Він віддав себе учням – до останньої краплі любові,

Щиро й тихо, жертвенно, до дна.

Залишився у книгах – у нетлінному мудрому слові.

І зосталася пам’ять, як Всесвіт, одна.

 

Жив Учитель… Не стало…

І схилилося небо додолу.

Був так трохи, так мало…

        – Я просто вернувся додому.

 

Вчителі не вмирають –

                           вони стають частинкою неба,

                                                   аби нам було світліше.

 

 08. 06. 2012.

 

***

А березень у снізі. І під снігом

Заледве дихає його слабка душа.

Хіба весна це – з повним білим міхом?

Ніхто не дасть за неї ні гроша.

 

Хіба весна? А де ж її насіння,

Що проросте на попелі гріхів?

Весни! Весни! Весни і Воскресіння

Для наших душ – з-під світу, з-під снігів.


Автор С. В. Гоч, с.Жовтневе, Тернопільський р-н., 12.03.2013 р.



Создан 27 дек 2013



"Мозаїка життя" © 2013-2017.