Український Європеїзм: Витоки.

автор статті С.В.Гоч.



 Те, що Україна є європейською державою, не викликає жодних сумнівів. Проблема в одному: наш у високому змісті європейський народ немає влади європейського штибу. Кожен небайдужий українець усвідомлює, що держава переживає віховий в історії момент, від якого залежить її остаточне майбутнє. Щиро прагнемо, щоб цим достойним майбутнім ставав уже сьогоднішній день.

 

 Насправді Україна в європейському просторі перебуває, без перебільшення, вже кілька століть, здебільшого на рівні національної культури, літератури, мистецтва. Хочеться, щоб інтелігенція нашого краю, освітяни, свідома громадськість на унікальних прикладах історії та діяльності прогресивної української інтелігенції минувшини довідалися більше про місце України у світовій спільноті, а відтак активізували власну громадську позицію довкола цього питання.

 

 Україна ніколи не була відірвана від світового розвитку та європейських тенденцій, а подекуди й випереджала їх. Промовистою в цьому плані є історична місія княгині Анни, дочки київського князя Ярослава Мудрого, яка лежить у ґенезі українсько-європейських культурно-політичних контактів. Привезене Анною у Францію слов’янське Євангеліє, яке стало “букварем” для перших осіб королівського двору і прислужилося до розвитку малограмотної на той час європейської цивілізації, було знаковим фактом духовно-освітніх переваг українства в Європі у часи розквіту Київської Русі. Невипадково, як стверджує Д. С. Наливайко, автор фундаментальної праці “Україна очима Заходу” (К., 2008), з Україною-Руссю рахувалися в Західній Європі, “з нею шукали зв’язків і порозуміння не тільки сусідні держави, а й віддалені, у тому числі Німеччина й Франція”.

 

 Українські студенти ще в ХІV ст. навчалися в університетах Європи, зокрема у Сорбоннському в Парижі, де здобували ступені магістрів. Відомі з літературних джерел імена українців, які у ХV ст. стали там докторами богослов’я, філософії.

 

 Темі українського європеїзму у площині літературних взаємин вітчизняного й світового письменства ХІХ – початку ХХ століть присвятив усе своє життя відомий прикарпатський учений, академік, літературознавець, великий патріот, просвітянин Володимир Григорович Матвіїшин. Саме в його науковому доробку віднаходимо численні факти рецепції українства в Європі, зокрема у відомій монографії “Український літературний європеїзм”1, на яку опираюся в даній публікації. А до її прочитання заохочую всіх шанувальників рідної словесності, адже ця тема є особливо актуальною не тільки в контексті сучасних євроінтеграційних процесів України, а й з огляду нинішнього становища рідної мови, літератури, освіти, просвітницького руху, українського книговидання, перекладацької діяльності, загалом українства в Україні.

 

 Коли А. Міцкевич читав слов’янознавчий курс лекцій у паризькому Коллеж де Франс, то розповідь про Україну починав так: “Посередині між державами монголів і турків, Росією та Польщею лежить нерозмежований край, дуже цікавий для історії та літератури”. Цей край А. Міцкевич називав “всеслов’янським поетичним Парнасом”, знайомлячи французьких студентів із унікальним фольклорно-поетичним надбанням української культури. Існує припущення, що з лекцій А. Міцкевича запозичив інформацію про Україну О. де Бальзак, який здійснив згодом у 1847 році довгу подорож через Краків, Відень, Броди, Радивилів, Дубно, Новоград-Волинський, Житомир, Бердичів. Відвідав також Почаївську Лавру та замок у Вишнівці, назвавши його “польським Версалем”.

 

 Потужний вплив на літературну Францію здійснив свого часу Микола Гоголь, зокрема на Проспера Меріме. Від моменту особистого знайомства П. Меріме із М. Гоголем, будучи під сильним враженням від “Тараса Бульби”, “Вія” та інших його творів, французького митця полонив слов’янський світ і буквально переслідувала козацька тематика. П. Меріме публікує свої історіографічні праці про запорізьку Січ, визвольні змагання під проводом Б. Хмельницького, І. Мазепи, черпаючи знання про Україну з ряду відомих історичних праць Г. Л. де Боплана, П.-Ж. Шевальє, а також М. Костомарова. “Своєю українознавчою творчою спадщиною, – зазначає у своїх працях В. Матвіїшин, – французький історик і письменник сприяв зацікавленню Україною не лише у Франції, а й в інших країнах. Під впливом широкої популярності творів Меріме французький Сенат 1869 року прийняв рішення про впровадження у школах Франції курсу історії України. (А в той же час на етнічній території України, яка входила до складу Російської імперії, безцеремонно заборонялося все українське Валуєвським (1863) та Емським (1876) указами царського уряду. – С. Г. ) У наукових центрах Франції в кінці ХІХ ст. все частіше почали з’являтися українознавчі праці: Альфреда Рамбо про Остапа Вересая, Еміля Дюрана про Тараса Шевченка. Луї Леже читав лекційний курс про Кобзаря у Сорбонні”.

 

 Вражає несправедливістю той факт, що цінна з погляду неупередженого українознавства творчість П. Меріме вилучена із програм української школи. Адже такий цензурований підхід не дає можливості молодому поколінню, особливо російськомовному, пізнати європейське незаангажоване бачення історичної правди України. Прикро, що навіть у часі Незалежності нашої держави проросійських представників нації досі турбує відверта симпатія впливових особистостей європейського зарубіжжя до національних героїв доби Козаччини. Та й чи справедливо, що французька школа завдяки П. Меріме відкрила ще в ХІХ ст. світ України, а українська школа перед видатним українолюбним французом безцеремонно зачиняє двері?

 

М. Гоголь став відкриттям для французів і, незважаючи на російськомовну творчість, ідентифікувався ними виключно з Україною. У 1838 р. в журналі “Révue française et étrangère” (“Французький та зарубіжний журнал”) з’явилася стаття графа Адольфа де Сіркура, у якій вперше було представлено М. Гоголя як митця й співця України, краю, що був практично невідомим широкому європейському загалу; рідкісний успіх мали твори М. Гоголя, поміщені у збірку французьких перекладів Луї Віардо під назвою “Російські повісті”(Париж, 1845) і названі критикою “українськими творами” М. Гоголя. Французький колега видатного українця – П. Меріме – у своїй статті “Микола Гоголь” (1851) також вказує, між іншим, на його національність, більше того – диференціює Україну й російську імперію: “Йому закидають… певний провінційний патріотизм. Українець – він мав якусь привабливість до України на шкоду решті імперії”. Слід віддати належне В. Г. Матвіїшину за оприлюднення унікальних фактів із суспільно-культурного життя України й Франції, які спонукають пишатися здобутками українських митців. Серед них і той, що за кількістю французьких перекладів і перевидань “Тарас Бульба” М. Гоголя побив усі рекорди, а його виданням у великому подарунковому форматі нагороджували у кінці навчального року кращих учнів шкіл Франції. А щодо історичної повісті Марка Вовчка “Маруся”, то вона ще й досі у Франції вважається однією з найкращих патріотичних книг для юнацтва.

 

 У контексті сучасних українсько-європейських взаємин промовистою і далекоглядною є позиція історика, літературознавця, громадського діяча М. Драгоманова, який ще півтора століття тому розвиток духовного, культурного, інтелектуального життя України намагався піднести до європейського рівня. Це засвідчувало його життєве кредо: “Ногами міцно в рідному ґрунті, а головою – в Європі”. Публікації М. Драгоманова німецькою, англійською, французькою, чеською, італійською, польською, болгарською та ін. мовами впливали на формування позитивного іміджу України у світі. Саме Драгоманову належить вислів “Без знання європейських мов і літератури – який же це європеїзм”. Талановита жінка-мислитель світового масштабу Оксана Пахльовська слушно зазначає, що Схід Європи (мається на увазі Російська імперія, яка поглинала й Україну – С. Г.) упродовж багатьох століть був для Заходу “мінус-простором”, в західній свідомості накопичилося стільки стереотипів, нерозуміння, несприйняття. І заледве від ХІХ ст. починається взаємна цікавість, взаємне зближення2. Українська національна еліта намагалася усіма зусиллями вирвати суспільство з пут асиміляції з Росією, насамперед через дискурс літератури. Письменники брали на себе розв’язання проблеми інтелектуальної інтеграції, що О. Пахльовська простіше називає необхідністю розповісти Європі про себе.

 

 Саме ця необхідність спонукала М. Драгоманова шукати у вільній Європі порятунку для України з того гнітючого становища, в якому опинилася її національна культура внаслідок Емського указу 1876 року. З цією метою ним була виголошена доповідь французькою мовою на першому міжнародному літературному конгресі у Парижі в 1878 р. “Українська література, заборонена російським урядом”, яка згодом була видана ще п’ятьма мовами. Має рацію літературознавець В. Г. Матвіїшин, стверджуючи, що з вуст М. Драгоманова Європа вперше почула офіційну заяву про геноцид українського народу.

 

 Чекає сьогодні проникливого переосмислення громадсько-політична діяльність геніального сучасника і однодумця М. Драгоманова І. Франка. Славетний галичанин свою докторську дисертацію захистив у Віденському університеті, а також неодноразово виступав там німецькою мовою перед депутатами, редакторами поважних видань, викладачами, письменниками. І. Франко володів п’ятнадцятьма! іноземними мовами. Найвища його місія полягала, окрім пробудження національної свідомості рідного люду через художнє слово, у поглибленні й розширенні культурних взаємин між Сходом і Заходом та піднесенні престижу українства у цивілізованому європейському світі. Ця висока місія є промовистим закликом до служіння українській справі для сучасного морально збанкрутілого українського політикуму.

 

 Гідна подиву просвітянська діяльність Христини Алчевської (авторки понад 1150 статей), за редакцією якої вийшла тритомна праця “Что читать народу?”, яка містила анотації й відгуки учителів, читачів на 4188 книжок зі світової літератури. Чи не про європейський рівень обізнаності вкраїнського читача свідчить цей факт?

 

 Україна понад сто років тому володіла неймовірним потенціалом у галузі українського перекладу. Адже майже всі! вітчизняні письменники ХІХ – початку ХХ ст. володіли багатьма слов’янськими, європейськими, класичними мовами і брали активну участь у перекладацькій справі, наближуючи рідну літературу до європейського читача і навпаки. Прикро, що у своїй вільній країні літературний переклад виживає за рахунок ентузіазму, немає державного інтересу ні до розвитку якісного українського перекладу, ні, тим паче, до популяризації української книги за кордоном. Чого не скажеш про Францію. До прикладу, в Україні Посольство Франції та Французький інститут від 1992 року реалізовують програму сприяння видавничій справі “Сковорода”, яка підтримує українські видавництва для перекладу та видання творів сучасних французьких авторів. З моменту заснування за її допомогою було видано більше 250 книг у різноманітних галузях – художня література, гуманітарні та суспільні науки, право тощо.

 

 О. Пахльовська, небайдужа до проблематики українсько-європейських взаємин, констатує невтішну нинішню ситуацію довкола руху української літератури на теренах заходу: “в Європі Коцюбинський через п’яте десяте перекладений, Стефаник невідомий, Підмогильний майже відсутній, не кажучи вже про українську поезію ХХ ст. – справді одну з найвидатніших на поетичному горизонті Європи. […] подбати треба було про адекватні переклади письменників 1920-х років, то Європа дізналась би, що за свободу і Європу гинули не тільки на барикадах Будапешта, Праги і Варшави, а й Києва та Львова. І це не означає, що немає серйозних літературознавчих досліджень, чи прекрасних творів, чи талановитих авторів […]. Держава цим не займається, бо вона в руках ворогів цієї держави”2.

 

 Отже, культурологічний спадок більш, як столітньої давності, постає для української сучасності як дзеркало для віднайдення своєї мовної, культурної, національної неповторності та європейської ідентичності. “Нині особливо гостро почуваю себе українцем” – це щире зізнання професора Матвіїшина є спонукальним для кожного з нас до громадської небайдужості, патріотичної активності та переконливого усвідомлення свого українського європеїзму.

 

 1Матвіїшин В. Український літературний європеїзм / монографія. – К.: ВЦ “Академія ”, 2009. – 264 с.

 2Пахльовська О. Барикади за свободу і за Європу // День. – 2012. – 16-17 листопада. – С. 6 – 7.

 

 Автор статті С. В. Гоч, с.Жовтневе, Тернопільський р-н.



Создан 20 дек 2013



"Мозаїка життя" © 2013 - 2018