Олесь Воля, Мор (Книга Буття України)

Видавництво "Дорога Правди" Канада-1993-Україна.



 "Сину мій, зберігай заповіді батька твого і не забувай повчання матері твоєї." (Соломонові притчі 6,20)

 

 Пригадуючи події вісімдесятилітньої пам"яті голодомору - помолися і прости тим, хто все це чинив з нашим народом! 

 

 Історія, повинна нас вчити і берегти від помилок у майбутньому.

 

 У книзі Олеся Волі (Міщенка Олександра Володимировича) є дуже багато свідчень. Подаю деякі із них і заохочую всіх, знайти її, прочитати і розказати іншим.

 

 Свідчення, Кочубейник Секлета Володимирівна, народилася 1893 року в селі Вівсянки, Козятинського району, Вінницької області. Померла 1985 року. Історію зберіг її внук Станіслав.

 

СТАКАН ВИСІВОК...

 Був травень.

 І люди падали від голодної смерті, як листя осіннє.

 А я ще на ногах трималася і проривала колгоспні цукрові буряки. І благала я Господа Бога щодня: "Не дай мені, Боже, побачити смерті дітей моїх. Зі мною чини, що хочеш, тільки дітей спаси..."

 Удома лишилася корова - вже розпускалася; і незабаром мала розтелитися. Молоко розподіляла між дітьми, а мені лишили чверточку або й нічого.

 І працювала зі мною на буряках Марія. Вона щодень приходила на поле зі своїм первістком, сподіваючись на баланду, яку привозили на обід. Того разу обіду не було. Я ледве стримувала себе. щоб не випити чвертку молока за одним ковтком. А до мене підходила Марія. І чим ближче підходила, тим повільнішали її кроки. "Вмирає мій синок, - сказала стиха. - Не можу дивитися, як він помирає..." Заплакані очі невідступно стежили за мною, щоб я віддала молоко. І я віддала. Марія, затуливши пляшку долонею, тримала руку простягнутою, щоб спокуса голоду не пересилила - не випити це молоко й донести дитині.

 Я сиділа і плакала від образи, що в мене мовби відібрали цей добовий харч. "Ну не вмерла дитина сьогодні, - думала собі, - помре завтра. Що їй допоможе та чвертка молока, а я ослабну зовсім, і діти мої помруть без мене..."

 А Бог так розпорядився, що дитина Маріїна вижила.

 А через три хати жила Ольга М. Двоє з її родини лишилося: вона і старший чотирнадцятилітній син. Хлопчина, поки ще міг, ходив до нас гратися. Мені й досі вздріваються його великі голодні очі, налитий живіт і пухлі ноги. "Помре..." - думала я з острахом і дивилася на свох діток: чи немає на них ознак голодної смерті. "Ще хоча б два тижні протриматися. Господи, врятуй і помилуй..." Діставала по півстакана висівок на дні скрині й уночі суп варила.

 А невдовзі сусідський Василько перестав ходити, а мати відчинила хвіртку. "Просити їсти не буде..." - здогадувалася я. Увійшла сусідка Ольга в хату й сиділа мовчки - сумна і задурена якась. Потім зазбиралася додому: "У Василика ноги попухли, рани відкрились... з постелі не встає..." - мовила. "Рани! А ти маслом змасти, і пройде. Масло добре допомагає..." - Я розуміла, що не те кажу, і дала сусідці останній стакан висівок.

 Живе тепер Василь і донині.

 ...Одного разу довелося мені звернутися до нього за допомогою: на той час він був чималим начальником; а Василь мені сказав глузливо: "Ти, тітко Секлето, за стакан висівок хочеш, щоб я тобі півколгоспу віддав..."

 Пішла я отак додому ні з чим, а тільки сльози мої старечі очі затуляли.

 

 Див.: Олесь Воля, Мор (Книга Буття України), Канада-Україна 1993, сс.105-106.



Создан 22 ноя 2013



"Мозаїка життя" © 2013 - 2018