ХРИСТОЛОГІЯ МАРТІНА ЛЮТЕРА – КАТОЛИЦЬКИЙ ПОГЛЯД

Джерело: facebook - Petro S. Balog



 Христологія після Середньовіччя позначена в значній мірі Реформацією. Батько Реформації, Мартін Лютер (+1546), поставив у центр христології сотеріологічний фактор, а саме доктрину про виправдання, базуючись, в основному, на Посланні до Римлян Апостола Павла та на інших Посланнях Апостола народів. Якщо йдеться про Особу Христа, то фундаментом христології Лютера були перші Вселенські Собори і їх христологічні постанови. Однак набагато інтенсивніше, ніж це робили дотепер, Лютер показав парадоксальність та наслідки Втілення Христа.

 

 Бог явився у Христі світу, крім того, цей Бог не просто явився, але також був розіп’ятий у особі Христа на хресті. Це є справді діло Бога, яке людина в жодній мірі не заслужила, тільки може прийняти. Справа Відкуплення сталася заради людини, однак відбувається поза полем досяжності людини – це справа Святої Трійці. Син Божий складає жертву з себе справедливому Отцю за гріхи людей і таким чином ця жертва була прийнята і гріхи пробачені. Це Син став тим Справедливим, Якого смерть на хресті прикрила наші гріхи. Людство далі залишилося грішним, однак Христос виправдав його перед Богом.

 

 Лютер вважав Христа єдиним Посередником і єдиним Спасителем людства перед Богом. Мало того, лише роздумуючи про розіп’ятого Христа, можна пізнати справжнього Бога. Всі інші роздуми про Бога, який Він є, яка Його природа і суть, як це робили наприклад філософи чи спекулятивні теологи, дають фальшивий образ Бога. Лише Хрест дає відповідь про Бога, тобто зовнішня Божа діяльність, а не розважання про Його внутрішнє буття само в собі. Лютер досить екстремально використовував принцип communicatio idiomatum, переносячи людські якості Христа на Його Божество та любуючись в провокативних христологічних аксіомах, типу: «Бог проти Бога із-за людини», «Милосердний Бог проти гнівного Бога нас ради». Христос примирив Бога і людину, іншими словами – затамував Божий гнів. План спасіння людини являється драмою у самому Бозі, однак людина скористалася фіналом цієї драми.

 

 Сотеріологія Лютера в деякій мірі базується на концепції Ансельма Кентерберійського, згідно з яким первородний гріх порушив Божі плани і тому образив Бога, а звідси лише дві дороги: або привернути попередній план, або справедливо наказати порушника. Бог вибрав першу дорогу, і Христос був тим, хто своїм послухом аж до смерті привернув порядок, який порушив гріх. Тому тепер вже покарання непотрібне – Бог отримав вдоволення (satisfactio).

 

 У Лютера, щоправда, справа виглядає радикальніше: не зважаючи на вдоволення, покарання і так має бути приведене в дію, бо Бог є Богом справедливим. Для Бога не настільки важливо хто відповість за непослух, наскільки сам факт врегулювання справедливості. Тому замість людей відповідальність за гріх, а отже і покарання, взяв на себе Христос.

 

 Христос не просто взяв на себе наші гріхи, Він стався гріхом, став «грішником», щоб ми могли стати праведниками. І хоч цей взаємообмін не реальний, бо Христос не був грішником, а ми – праведниками, однак щоб ми вважалися виправданими, Христос став вважатися ради нас грішником, «жертвою-прокляттям». Наш гріх став гріхом Христа, Його праведність – нашою праведністю. Ми, залишаючись грішниками, прикриваємось праведністю Христа перед обличчям Отця, і тому Він стає для нас милостивим. Тому людина є simul iustus et peccator, «одночасно праведна і грішна».

Лютер у своїй концепції «Христа проклятого грішника» використовував деякі фрагменти зі Святого Письма, передовсім Гал 3, 13: «Христос нас викупив від прокляття Закону, ставши за нас прокляттям, бо написано: Проклят усякий, хто висить на дереві», а також 2 Кор 5, 21: «Того, хто не знав гріха, Він за нас зробив гріхом, щоб ми стали Божою праведністю в Ньому». Крім того, зі Старого Завіту Лютер приводив Пс 22 про страждання праведника, Іс 53 про Слугу Господнього чи Лев 16 про козла відпущення. Цими вирваними з контексту фрагментами Лютер досить виразно зловживав, а також інтерпретував їх односторонньо.

 

 Коли Павло говорив, що Христос став «прокляттям», то це була з одного боку алегорія, ствердження причини смерті з приводу Закону (пор. Гал 2, 19), а з другого боку – ствердження факту, що так у часах Христа говорили про всіх розіп’ятих. Нема тут мови про дійсне прокляття Отцем свого Сина. Натомість, коли Павло говорить, що за нас Бог зробив Христа гріхом, то має на увазі, що Христос прийнявши нашу людську природу, став солідарний з нами, став розуміти нашу схильність до гріха, ми ж повинні пройнятися Його праведністю, «зодягтися» у Христа, щоб жили вже не ми, але щоб жив у нас Христос. Вирвані з контексту фрагменти Апостола Павла стали основною христології Лютера, однак це не було основою христології Павла, для якого ключем відкуплення людини була повна любові ініціатива Бога (пор. Рим 5, 5-8; 8, 31-39).

 

 Момент Втілення Христа, згідно з Лютером, є початком стану «грішника», адже бути людиною – це бути грішником, бути проклятим. Людська природа віддалилася від Бога через гріх, тому на ній лежить прокляття. Стати людиною означає стати одним з нас, грішників. Жодні людські вчинки не приближають людину до Бога, всі вони є гріховними. Такими вони залишаються і після смерті та Воскресіння Христа, однак хресна смерть перенесла прокляття Отця з людей на Сина, Бог вже не дивиться на наші гріхи, але на жертву свого Сина. Христос не переміг на хресті наш гріх, просто після хресної смерті наш гріх вже не рахується. Грішна людина стає праведною не по своїм заслугам, але повністю по Божій благодаті.

 

 Виправдання – це динамічний процес: Христос не стер на хресті наш гріх, Бог з огляду на Сина його нам постійно пробачає і не рахує. Людина є цілковито віддалена від Бога, немає ніякої співпраці між Богом і людиною, а тим більше – яких-небудь заслуг перед Ним. Виправдання – це абсолютно Божа ініціатива і виконання, людина отримала це як незаслужений дар із-за любові Бога до людини. Тут видно ще одне протиріччя у Лютера – любов і гнів Бога одночасні по відношенню до людини.


Така концепція, однак, по-перше ставить під сумнів людинність Христа, так як не поєднання Божественної і людської природи у Христі стало приводом того, що смерть на хресті і Воскресіння були спасительними, але те, що Син Божий став жертвою-прокляттям ради відкуплення людей, Бог поєднався з людською природою, щоб поєднатися з гріхом. А по-друге, наша людська природа повністю втратила всяку цінність перед Богом, гріх настільки її віддалив від Отця, що нічого, крім Його гніву, не залишилося нам від Нього чекати. Лише Син зміг трансформувати гнів Отця на милість, але в жодному разі не трансформував людину. Іншими словами, те що гріх зламав, Бог уже не в силі виправити, лише може не зважати на це.

 

 Позитивні сторони христології Лютера такі, що людина повинна вірити, тобто стати на сторону Христа, щоб отримати це Боже виправдання. Без віри нема спасіння, бо людина не вірячи, не просто залишається грішною, але не отримує справедливості Христа, а отже знаходиться під гнівом та прокляттям. Спасіння – це Божий дар, ми отримуємо його незаслужено. Христос приніс себе в жертву ради нашого спасіння, привернув нам втрачену Божу милість. І хоч Лютер інакше розумів всі ці позитивні аспекти, ніж традиційно це розумілося в Церкві, однак вони можуть бути спільними пунктами міжконфесійного діалогу щодо Особи Христа та Його спасительної місії.

 

 В середині XVI ст. був скликаний Тридентський Собор, щоб дати відповідь на поставлені реформаторами питання і вияснити католицьке вчення щодо цього. Між іншим, було розглянуте питання про виправдання. Собор так висловився про жертву і заслуги Христа: «Ось які причини виправдання: причина цільова – слава Бога і Христа, а також вічне життя, причина дієва – Бог, Який у своїм милосерді очищує та освячує даром, … причина заслуговуюча – Єдинородний Возлюблений Син Божий, Господь наш Ісус Христос, який, коли ми були [Йому] ворогами [Рим 5, 10], із-за своєї великої любові, якою Він полюбив нас (Еф 2, 4), заслужив наше виправдання своїми Пресвятими Страстями на Дереві Хреста та відплатив за нас вдоволення (satisfactio) своєму Отцю» (див. Тридентський Собор, VI сесія (1547 р.), Декрет про виправдання, в: Христианское вероучение. Догматические тексты Учительства Церкви III-XX вв., С.-Петербург 2002, 563, с. 349).

 

 Собор не говорить тут про жертву, і також не вияснює, що розуміє під поняттями заслуга чи відплата, які Христос приніс на хресті для нашого спасіння. Суть виправдання, згідно з Тридентським Собором, подібна до того, як говорив Лютер – Божий дар, заслуга Христа, смерть на хресті, однак причини чи наслідки відрізняються: підкреслюється не гнів Бога, але Його милосердя і любов, а пізніше Собор говоритиме про дійсну переміну та освячення людини, яка отримала це виправдання через віру, надію та любов. Хоча Собор також говорить про кару та покарання, про потребу благання Бога про відпущення гріхів та занехання Богом покарань, перш за все під час Пресвятої Жертви, тобто Святої Меси. Однак нема мови, що ці гріхи стали гріхами Христа, що це покарання жадаючий помсти Бог наклав на свого Сина, лише акцентується більше любов Божа до людей, що є повністю згідне з автором, на якому найбільше опирався у своїй концепції Лютер – зі св. Павлом.

 

 Джерело: Petro S. Balog



Создан 08 июл 2017



"Мозаїка життя" © 2013-2017.