ВДОВА ІЗ САРЕПТИ – ЖІНКА, ЯКА МУЖНЬО ПЕРЕНЕСЛА ВИПРОБУВАННЯ ВІРИ

Джерело: http://evangelizacja.io.ua/s2574174



"Віра – це щит, а щит перший приймає ворожі удари і зберігає в цілості зброю… Віра – це щит, що охороняє тих, які вірять не досліджуючи".

                  Святий Іван Золотоустий

 

«Тоді надійшло до нього таке слово Господнє: «Встань, іди в Сарепту сидонську і перебувай там. Я повелів там удові, щоб давала тобі їсти.» Устав він та й подався в Сарепту; прийшов до воріт міста, аж ось удовиця збирає дрова. Покликав він її та й каже: «Дай мені, будь ласка, трохи води з глечика напитись.» Як же вона йшла по воду, кликнув у слід і каже: «Принеси мені, будь ласка, і шматок хліба.» Вона ж каже: «Так певно, як живе Господь, Бог твій, нема в мене нічого печеного, тільки пригорща муки в посудині та трошки олії у глечику. Оце назбираю трохи дров та повернувшись, приготую, що маю, собі та синові, а там з'їмо й помремо.» Ілля ж їй: «Не журись, іди й зроби, як сказала; тільки наперед спечи мені коржика і принеси сюди, собі ж і синові приготуєш опісля. Так бо говорить Господь, Бог Ізраїля: Посуд з мукою не спорожниться, глечик з олією не опустіє аж до того дня, коли Господь пошле дощ на землю.» Пішла вона й зробила, як сказав їй Ілля; і їла вона, він і її син довго. Посуд з мукою не спорожнювався, глечик з олією не вичерпувався, за словом, що Господь сказав через Іллю. Після цього занедужав син тієї жінки, що її була господа, і недуга його була така важка, що зостався без віддиху. І каже вона до Іллі: «Що мені чинити з тобою, чоловіче Божий? Ти прийшов до мене на те, щоб нагадати мої гріхи та навести смерть на мого сина.» А він сказав до неї: «Дай мені сюди твого сина.» І взяв у неї з лона, поніс його на гору у світлицю, де мешкав, та й поклав його на своїй постелі. Тоді візвав Господа словами: «Господи, Боже мій! Невже ж ти хочеш заподіяти таке зло вдовиці, де я гостював, щоб навести смерть на її сина?» І простягся тричі над хлопчиком і візвав до Господа словами: «Господи, Боже мій, вчини так, благаю, щоб душа цього хлопчика повернулась до нього!» Почув Господь голос Іллі, і душа хлопцева повернулась до нього, і він ожив. Узяв Ілля хлопця, зніс його зо світлиці вниз у хату та й передав матері, кажучи: «Дивися, син твій живий.» Жінка ж сказала Іллі: «Тепер я знаю, що ти – чоловік Божий та що слово Господнє в устах твоїх – правда» (1 Цар. 17, 8-24).

 

«З Еліму рушила вся громада синів Ізраїля й прийшла у Сін-пустиню, що між Елімом та Синаєм, у п'ятнадцятий день другого місяця після їхнього виходу з Єгипетської землі. І нарікала вся громада синів Ізраїля на Мойсея та Арона в пустині. Говорили до них сини Ізраїля: "О, коли б ми були повмирали від руки Господньої в Єгипетській землі, сидівши, було, круг казанів з м'ясом та ївши хліба досхочу! А то вивели ви нас у цю пустиню, щоб голодом поморити всю громаду." І сказав Господь Мойсеєві: "Ось я дощем посиплю вам хліб із неба, і виходитимуть люди, і збиратимуть щодня денну пайку, щоб випробувати їх, чи ходитимуть за моїм законом, чи ні. Шостого ж дня нехай заготують, що принесли, і нехай буде вдвоє більше того, що збирають щодня." І промовили Мойсей та Арон до всіх синів Ізраїля: "Ввечорі взнаєте, що це Господь вивів вас із землі Єгипетської; а вранці побачите славу Господню, бо він почув нарікання ваші на Господа. Ми ж, що ми таке, що нарікаєте на нас?" Далі Мойсей сказав: "Побачите славу Господню, як дасть вам Господь увечері їсти м'яса, а вранці досхочу хліба, бо чув Господь нарікання ваші на нього. Ми ж, Що ми таке? Не на нас нарікання ваші, а на Господа." Мойсей сказав Аронові: "Промов до всієї громади синів Ізраїля: Виступіть перед Господом, бо він почув ваші нарікання." І сталось, як промовляв Арон до всієї громади синів Ізраїля, поглянули вони на пустиню і побачили славу Господню, що явилась у хмарі. Тоді Господь заговорив до Мойсея: "Чув я нарікання синів Ізраїля. Скажи їм таке: Ввечорі їстимете м'ясо, а вранці насититеся досхочу хлібом, і зрозумієте, що я - Господь, Бог ваш." І справді ввечері сталось так, що налетіли перепелиці і вкрили табір, а вранці впала роса довкола табору. Коли ж роса зникла - ось на пустині зверху щось дрібненьке, крупчасте й тоненьке, мов іней по землі. Побачили це сини Ізраїля та питають один одного: "Що це таке?" Не знали бо, що воно таке. А Мойсей сказав їм: "Це хліб, що дав Господь вам на поживу. А ось що повеліває вам Господь: Нехай кожен збирає його, скільки йому треба, омер на кожного, по числу душ ваших; кожен із вас нехай візьме для тих, що в нього в наметі." Так і зробили сини Ізраїля та й назбирали, хто багато, а хто мало. А як міряли омером, то ані той, хто назбирав багато, не мав лишнє, ані тому, хто назбирав мало, не бракувало; кожен, скільки на прохарчування кому було треба, зібрав. І сказав до них Мойсей: "Нехай ніхто не зоставляє з того щось до ранку." Та не послухали вони Мойсея, і декотрі позоставляли дещо з того до ранку; і завелись у ньому хроби, і засмерділось; тож Мойсей розсердився на них. Збирали вони його кожного ранку, кожен скільки на їжу кому було треба, а як припікало сонце, воно тануло. Шостого ж дня вони назбирали манни вдвоє, по два омери на кожного. Прийшли всі видатні в громаді та й оповіли про це Мойсеєві; а він сказав їм: "Це й є те, що повелів Господь: завтра спочинок, свята субота в честь Господа; що маєте пекти, печіть, і що варити, варіть; усе ж що лишиться, сховайте про запас до завтрішнього ранку." Зоставили вони те до ранку, як повелів Мойсей, і не засмерділось воно, і не позаводились у ньому хроби. Тоді сказав Мойсей: "Їжте його сьогодні, бо сьогодні субота на честь Господа; сьогодні не знайдете нічого в полі. Шість днів збирайте; сьомого ж дня, в суботу, його не буде. І повиходили деякі з народу і сьомого дня збирати, та не знайшли нічого. Тоді Господь сказав Мойсеєві: "Докіль будете відмовлятися пильнувати заповідей моїх та закону мого? Дивітесь: Господь дав вам у суботу відпочинок, тим то дає вам шостого дня на два дні хліба. Кожен нехай сидить на своєму місці; ніхто нехай не виходить у сьомий день поза свою оселю." Отже, народ відпочивав сьомого дня. І назвали сини Ізраїля це "манна"; була вона схожа на коріяндрове сім'я, біла, а смак її, як у медівника. І сказав Мойсей: "Ось що заповідав Господь: Наповніть нею омер на схов для нащадків ваших, щоб бачили хліб, що ним годував я вас у пустині, як вивів вас із землі Єгипетської." І сказав Мойсей Аронові: "Візьми посудину, усип туди повний омер манни та й постав її перед Господом, на схов для ваших потомків." Як заповів Господь Мойсеєві, так і поставив Арон манну перед Свідоцтвом (кивотом Завіту) на переховування. Сини ж Ізраїля їли манну сорок років, доки не прийшли в заселену землю; їли вони манну, докіль не прийшли до границь Ханаан-землі. Омер же - це десята часть ефи». (Вих. 16)

 

Вдова живе в портовому місті Сарепті, між Тиром і Сидоном, в Фінікії, в сьогоденні це територія на півдні Лівану. Її чоловік помер. Напевне, що вона та її маленький син теж помруть, бо в країні – голод. Давно вже не було дощів, тому скрізь страшна посуха.

Запас води вичерпується, і виснажена земля вже більше нічого не родить. Комори, де зберігалося збіжжя, теж порожні.

У цієї вдови, так само як і в інших мешканців, безвідрадні злидні. Хоча вона має трохи борошна й олії, але цього вистачить якраз на один, останній, обід для неї та її дитини. Потім більше нічого не залишається робити, як тільки чекати смерті, голодної смерті.

Вона вийшла назбирати трохи хмизу, щоб розпалити вогонь. В останній раз... Біля міської брами побачила чоловіка в довгому просторому одязі, підперезаного шкіряним паском. Вона його не знає. Це чужинець Ілля, пророк Ізраїльський.

Він покликав її й сказав: «Дай мені, будь ласка, трохи води з глечика напитись».

Вдова подумала: «Я не можу йому відмовити, хоча у мене й немає зайвої води. Я повинна  дати йому те, що він просить». Вона не належала до Вибраного Народу, але багато чула про Бога Ізраїлевого і благоговіє перед Ним.

Коли вдова пішла з кухлем по воду, то він сказав їй услід: «Принеси мені, будь ласка, і шматок хліба».

Тоді вона розповіла йому про свої злидні: «Так певно, як живе Господь, Бог твій, нема в мене нічого печеного, тільки пригорща муки в посудині та трошки олії у глечику. Оце назбираю трохи дров та повернувшись, приготую, що маю, собі та синові, а там з’їмо й помремо».

Вона сподівається, що її відвертість переконає святого мужа, що вона, на жаль, не може виконати його прохання.

«Не журись, - сказав пророк Ілля, - іди й зроби, як сказала; тільки наперед спечи мені коржика і принеси сюди, собі ж і синові приготуєш опісля. Так бо говорить Господь, Бог Ізраїля: Посуд з мукою не спорожниться, глечик з олією не опустіє аж до того дня, коли Господь пошле дощ на землю».

Це були дивовижні слова.

Ще такого з нею не траплялося, щоб можна було щось вибрати, а його не ставало менше. Вона не знає Бога Ізраїлевого. Мабуть, цей муж говорить від імені Божого. Але хто гарантуватиме, що Його веління збудеться? Заради себе вона, можливо, ризикнула б. Але це заторкує й життя її дитини, її єдиного сина.

Ця язичниця повинна  повірити Богові, Якого вона не знає. Їй пропонують повірити чоловікові, про якого вона не знає, чи дійсно він слуга Божий і чи гідний він довір'я. Але в словах пророка стільки переконання, така впевненість, що вона зважується виконати його прохання.

Коли вона спекла йому корж, то дійсно залишилося ще трохи борошна та олії для неї й сина!

І так буде щоденно. Вона переживає те саме, що й перші ізраїльтяни в пустелі (пор. Вих. 16). Бог сам турбується про неї, щоб вона мала достатньо їжі. І все-таки її віра щоденно випробовується. Адже харчі вона має лише на один раз і не може розраховувати на більше. Її довіра повинна спиратися тільки на Божу обіцянку. Кожний день вимагає від неї беззастережної віри в ті слова, які їй були сказані.

Щодня вона переживає диво. Щодня для них трьох є що їсти. Так триває багато днів.

Як моряк, який кидає в шторм свій якір і знає, що він знайшов опору на міцному ґрунті, так і вона знає, що Бог Ізраїля їй допоможе. Без «факту», якому можна довіряти, людину зваблюють перебільшені емоції або необмежена фантазія. Так само не можна відділяти віру від Слова Божого.

Потім сталося щось зовсім незбагненне. Ілля на той час оселився в її домі, у вільній світлиці, де ніхто не мешкав. Автор Послання до Євреїв говорить, що потрібно поважати подорожніх, і тоді, можливо, самі того не знаючи, ви гостинно приймете ангелів: «Гостинности не забувайте, бо нею деякі, не відаючи, ангелів були вгостили» (Євр. 13, 2). У навчанні про Страшний суд Ісус Христос говорить, що наша гостинність на противагу байдужості спричиниться до винесення вироку: «Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу. Бо я… чужинцем був, і ви мене прийняли; » (Мт. 25, 34-35).

Вдова сама в цьому переконалася: голод, який шукає нових жертв, не може її захопити. Ангел смерті залишається за дверима.

Але те, що сталося тепер, вона не може осягнути своїм розумом. Це повний абсурд! Як може Бог, Який уберіг її дитину від голодної смерті, дозволити, щоб смерть так зненацька вирвала від неї її дитину? Вона не може цього зрозуміти. Хоча й здогадується, що муж Божий живе в її домі не випадково, а тому, що вона – грішниця.

Але невже повинен померти її син? Чому за свій гріх вона повинна так дорого заплатити?

У відчаї вона питає про це у пророка Іллі.

«Дай мені сюди твого сина», - це єдине, що він їй сказав.

Потім пророк забирає мертвого хлопчика до своєї світлиці і кладе його на своє ліжко.

Ілля хоче ублагати Бога повернути життя дитині.

«Господи Господи, Боже мій! Невже ж ти хочеш заподіяти таке зло вдовиці, де я гостював, щоб навести смерть на її сина? Господи, Боже мій, вчини так, благаю, щоб душа цього хлопчика повернулась до нього!" - благає Ілля в той час, коли він простягся тричі над дитиною. Він ніби передає життя і тепло свого тіла холодному мертвому тілу дитини.

Він переживає невимовну радість, коли Бог почув його молитву. На його здивованих очах життя знову повертається до хлопчика. Через декілька хвилин Ілля віддає його матері живим і здоровим.

Тимчасом мати дитини переживає кризу віри. Вона повірила Богові, коли переконалася, що Бог щодня повторює чудо і поповнює її харчові запаси. Вона також переконалася і повірила, що слова пророка були Божими словами і що йому можна довіряти, хоча вона ніколи не говорила про це.

Вдова із Сарепти так поринула у свої думки й почуття, що, захоплена зненацька цією трагічною подією і налякана, вона не може збагнути, що Бог мав намір перевірити, наскільки сильна її віра. Велике горе повинно народити ще більшу віру. Спочатку віра повинна випробуватись, чи вона істинна. Тому Бог допускає скорботу. Тільки та віра, яка витримує випробування вогнем скорботи, є справжньою. Святий апостол Петро в Соборному Посланні про це скаже: «Ви тим радійте, навіть якщо тепер треба трохи посумувати в різних досвідах, щоб ваша випробувана віра, куди цінніша від тлінного золота, яке вогнем очищають, була на похвалу, на славу й на честь - під час об'явлення Ісуса Христа» (1Петр. 1, 6-7).

Пізніше, коли закінчився голод, вдова осмислює це подвійне благословення. Вона пережила не тільки щоденне продовження життя, але також і воскресіння із мертвих. Її син є першою людиною в Біблії, яка померла і воскресла.

Наслідком цього випробування є її тверде віровизнання.

«Тепер я знаю, що ти – чоловік Божий та що слово Господнє в устах твоїх – правда»

Вона ніколи більше не буде сумніватись в Слові Божому. Друге випробування віри було відповідальнішим від першого. Але вона виходить із нього збагаченою і досвідченою.

Ці чуда відбуваються не в Ізраїлі. Невже серед народу Божого – серед тих, які не вклонялися Ваалу, – не знайшлося нікого, хто хотів би допомогти гнаному пророку? Чому Бог змушений шукати спасіння для пророка в чужій країні?

У важкий період історії Свого народу Бог зберіг життя цьому Своєму слузі. Знаряддям у Божих руках для спасіння пророка була ця язичниця-вдова, яка повірила Божому Слову. Ця віра настільки цінна, що через багато століть Ісус Христос згадає про неї як взірець для нашого наслідування: «Та я вам кажу по правді: Багато вдів було в Ізраїлі за днів Іллі, як закрилось було небо на три роки й шість місяців, і великий голод лютував по всьому краю, однак, ні до однієї з них не був посланий Ілля, тільки в Сарепту, що в краю Сидонськім, до вдови жінки» (Лк. 4, 25-26).

Ця жінка дізналася, що за віру Бог винагороджує. Вона зазнала незримого, але реального світу віри. Віра стала для неї дійсністю, правдою і надією. Вона витримала випробування вірою.



Создан 12 дек 2016



"Мозаїка життя" © 2013