ІДІЛ стоїть коло дверей: стирання пам"яті в християнській Європі

Джерело - http://catholicnews.org.ua/idil-stoyit-kolo-dverey-stirannya-pamyati-v-hristiyanskiy-ievropi



 В результаті минулотижневих терактів  в Парижі, Європа продовжує глибше впадати в духовне та культурне заціпеніння. Коли я пишу ці слова, континент і далі перетравлює шокуючу новину, що 129 людей вже більше ніколи не побачать сходу сонця.  Вже вдруге в цьому році тероризм влучив у серце Франції. Однак цього разу президент Франсуа Олланд оголосив надзвичайний стан і наказав закрити всі кордони.

 

 Та не тільки Францію, цілий континент Європи втягнуто в запеклі  дискусії навколо кордонів. Це було викликано кризою біженців через зростання загрози ІДІЛ на Близькому Сході. І тепер, принаймні, один з нападників у  Парижі був ідентифікований, як біженець. Дебати коливалися між двома протилежними полюсами. Відразу після нападу на Charlie Hebdo, люди вимагали закрити кордони. Потім труп маленької дитини викинуло на берег континенту, і люди бурхливо протестували проти закриття кордонів. Париж у вогні повернув нас знову на першу позицію. Здавалося б, що кожен новий епізод в цьому трагічному перепаді подій штовхає Європу від одного полюса до другого.

У центрі дискусії про європейські кордони, кризу біженців та імміграційну політику стоїть питання  ідентичності континенту і його відповідальності за важке становище близькосхідних християн, які хочуть шукати безпечний притулок серед нас. Так довго, як вони живуть пліч-о-пліч з радикальними мусульманами, вони на своїх спинах носять мішені. І ця історія походить від основ ісламізму. Зі свого боку, ми не звертаємо ніякої уваги на цю історію, забуваючи про поставлену мету відвоювання Європи в п'ятнадцятому столітті: вирвати континент у войовничих мусульман і повернути до християнської віри  як його джерела.

 

 Як ми дійшли до цієї точки забуття? Коли ми стали апатичними до нашої духовної спадщини і почали коритись тим, хто відкрито хоче нав'язати їх шаріат? Наша забудькуватість контрастує з духовною мотивацією, запаленою в серцях членів ІДІЛ, тою самою, яка привела  Піренейський півострів під халіфат Омейядів у восьмому столітті. Це останнє вторгнення тривало аж до 1492 року, коли католицькі монархи витіснили  мусульманські орди з Гренади. Тим не менш, багато європейців забули цю історію.

 

 Скільки часу займе згадати про наше минуле і відновити християнську Європу?

Зараз це  важко передбачити, бо наша забудькуватість посилена тим, що радикальні мусульмани вже є в межах наших кордонів, прагнучи перейняти нашу культурну ідентичність. Ми дозволили їм увійти і стати французами, британцями чи португальцями. Нічим  ззовні вони більше не відрізняються від нас,  відмінною особливістю їх є  тільки ненависть до «невірних», які прийняли їх. Ця ненависть живить занепадаюче суспільство, яке ми наполягаємо називати цивілізованим. І західна цивілізація є розтлінною не ними, а нами. Ми навіть не можемо назвати це більше справжноью культурою.

Ми втратили цю культуру заради інтересів релятивізму та мультикультуралізму.

 

 Європа була заснована на християнській основі. Монахи-бенедиктинці та інші зберегли віру від варварської корупції, передаючи її через живе літургійне життя і бібліотеки манускриптів. Середньовіччя не було темними віками, а епохою, трансформованою світлом віри. Під час розгортання завоювання Європи у п'ятнадцятому столітті, Католицька Церква заснувала перший університет, базований на  гармонії віри і розуму. Це була не просто  будова з каменю, а інвестиція в істині і дусі. Одночасно, королі і Папи зводили шедеври архітектури і мистецтва, якими вони залишаються і понині. Португальці відкривали  Індію і ходили в плавання до Бразилії. Христофор Колумб  прибув до Нового Світу. З  корінням, заякореним у родючому грунті християнської спадщини, Європа п'ятнадцятого століття могла б з гордістю відзначати свій переконливий соціальний прогрес.

 

 Згідно з  кардиналом Йосифом Ратцінгером (пізніше Папа Бенедикт XVI), Європа є християнською концепцією. Установчий статут Європейського союзу мовчазно визнає це: "Усвідомлюючи свою духовну і  моральну спадщини, «Європа» заснована на неподільних, універсальних цінностях людської гідності, свободи, рівності і солідарності; вона заснована на принципах демократії і верховенства права. Вона ставить людину в центр своєї діяльності, засновуючи громадянство Союзу і створюючи простір свободи, безпеки та правосуддя" (Хартії основних прав Європейського Союзу).

 

 Як ми прийшли до забуття цієї величезної спадщини? Вже немає нічого дивного побачити  джихадистів коло наших дверей. Диктатура релятивізму, яка сягає корінням часів Французької революції, понижує християнську освіту  до однієї з опцій серед інших в супермаркеті суб'єктивних кредитних позицій. Однак, ми не є вільними і рівними братами, якщо  не живемо під дахом того ж Отця. Тим не менш, у той час як радикальні мусульмани продовжують відходити від Його шляхів, ми  стаємо нічим більшим, аніж Авелями.

 

 Радикальні мусульмани є глибоко всередині нашого суспільства. Вони у всіх на виду говорять відкрито про те, чого мають намір досягти і  підсилюють ці послання примусом. Химерним чином ми є причиною їх  діяльності в денний час. Їм немає потреби ховатись, якщо ми прикриваєм наші власні очі. Поряд з відвертанням погляду від загибелі 200 дітей від рук терористів, ми звинувачуємо наших власних, давніх хрестоносців, які віддали свої життя, щоб захистити цю Європу, яку ми наївно ведемо до краю загибелі. А тому, ми також і Каїни.

 

 У той час, коли на моторошний танець Авеля і Каїна припадає більша частина нашого забуття, є ще щось, чому ми повинні протистояти. Європа, здається, знайшла якийсь комфорт в цьому пеклі-на-землі, ІДІЛ, що розповсюджується так швидко. Навіть якщо Париж є через дорогу від нас, ми чомусь впевнені, що це досить далеко, щоб влучити у нас. Однак, у той же час, вчення Католицької Церкви про пекло є величезною прикрістю. Ми можемо заспокоїти наші страхи з приводу ІДІЛ, вимкнувши телевізор і переконати себе, що загроза, яку він становить, не може торкнутися нас. Але, ми не в змозі виключити нашу совість. Ми не можемо забувати про життя після смерті, про яке Церква нагадала нам всього лише кілька тижнів тому на урочистість Всіх Святих.

 

 Глибоко в наших умах ми знаємо, що напади на Париж є нашою виною. Але ми продовжуємо ігнорувати цю істину, шукаючи будь-який міліграм щастя для знеболення почуття нашої провини. З вчення Церкви, ми, здається, забули те, що говорить "тільки в Бозі він [чоловік] знайде істину і щастя, якого він ніколи не перестане шукати" (ККЦ, 27). Але того, що ми не вивчили, ми не можемо інших навчати. Так це і є в Європі.

 

 Продавшись фетишу духовної і культурної забудькуватості, ми допустили прихід пекла на землю під пануванням ІДІЛ.

 

 Чи такий світ ми хочемо залишити нашим дітям у спадщину? Чи в такому світі ми самі хочемо жити? Чи ми хочемо жити призвичаєними до терору радикального ісламізму? Ми мали б вчити наших дітей дороги Христа, а наразі ми їм залишаємо велику прогалину. Там, де немає Бога, є місце для диявола. Ми привчаємо нашу молодь жити в умовах диктатури релятивізму, що допускає найбільш гротескні жахи насильства ісламського фундаменталізму.

 

 Існує, однак, одна проблема: Тепер вона стукає у наші двері. І ми повинні їй відповісти.

 

 Діого Мігель Мачадо, catholicworldreport.com



Создан 23 ноя 2015



"Мозаїка життя" © 2013